Колись давним-давно прекрасний куточок незайманої природи відвідав один чоловік. Хазяйським оком оглянув місцевість і, задоволений побаченим, повернувся додому.
Місцина дійсно була чудова. Дві річки, ніби два рукави, бігли до одного озера. Навкруги буяло різнотрав’я. В річках і ставках вирувала риба. У високих травах було безліч дичини. Прадавній ліс підковою огинав це райське місце. Одне було погано: ніхто цього не бачив і не міг гідно оцінити. Невдовзі з’явилися тут чоловіки, і було їх немало-небагато – тисяча. Стали вони до праці. Почали з головного – вибору місця для зведення житла. І закипіла робота. Одні ліс рубали, другі житло будували. Стали вони жити-поживати і життя своє облаштовувати…
Цим поселенням управляв німець й кожного ранку і кожного вечора робив перекличку: айн, цвайн, драйн, фір, … таузен. Адже усі чоловіки були каторжниками-бунтарями. В яку б в’язницю їх не запроторювали, завжди вони тікали, і ніяка сила не могла їх стримати, ніякі мури не були перепоною до втечі.
На початку цієї історії цариця Катерина II покликала до себе наглядача і дала йому наказ, щоб він зібрав непокірних в’язнів до купи і відвіз їх у безлюдне місце на вільне поселення. Зібралося таких людей тисяча. Запитав наглядач царицю: «Яка буде надана охорона?» Катерина відповіла: «Нехай стережуть один одного. Надумає хто тікати, піймають і громадою вирішують, яку кару присудити. Якщо за п’ять років ніхто не втече, підпишу їм «вільну». А щоб сиділося їм тихо на місці, хай працюють і дбають про себе. Я звільняю їх від усяких податків».
І оселилися каторжники-бунтарі на цій місцевості, і були вони найщасливіші у світі. Тільки ранкові та вечірні переклички нагадували їм про минуле. «Айн, цвайн, драйн, фір, фюн, … таузен. Харашо, таузен!» – з радістю відмічав німець-наглядач. Раділи й поселенці від того, що їх було тисяча – таузен. Для всіх найкраще і наймиліше слово було «таузен», адже прирівнювалося до довгоочікуваного – «воля».
Ніби і щасливими відчували себе чоловіки, але щастя було якесь однобоке: не лунав дитячий сміх, не вистачало жіночого піклування. Дозволив німець своїм підопічним заводити сім’ї. Невдовзі стали гуляти весілля. Вінчалися у збудованій церкві. Незабаром і діточок хрестити почали. Це було вже не поселення, а село, яке одноголосно вирішили назвати Таузен.
Пройшло п’ять років. Цариця дотримала свого слова і підписала всім жителям села Таузен «вільну». З роками назва дещо змінилася. Стали село називати Таужне.
