Господь Бог вирішив спуститися на землю, щоб оглянути свої володіння та побачити, як люди господарюють. Прийняв він облік простого смертного й помандрував. Довгим і важким був той шлях, але не труднощі лякали Бога, а те, що побачив: злість, жадібність, війни, море крові, ріки сліз. Засмутився він, сів на камінь й заплакав. А із сліз тих утворилась річечка, яку ангели назвали Бог. Та не просто назвали, а ще й заповіли людям шанувати цю річку, бо то сльози Божі. Хто хоч раз зануриться в цю воду, той очиститься від зла.
Річка з кожним днем ставала ширшою і глибшою. Янголи час від часу спускались до неї, прикрашали камінням, різноманітними водоростями. Зазеленіли буйними та пахучими травами луки, зашуміли молодими вітами деревця. А живої душі нема й нема. Ніхто в ці краї не заходив, кіньми не заїжджав, бо всі знали, що крім пустих земель та великих камінців тут раніше нічого не було.
Зажурилися янголи, ледь не плачуть: стільки прикрашали, стільки працювали, і все дарма – люди не йдуть сюди, птахи не летять. Сидять вони і на піску малюють слова: «Тут був Бог». Аж раптом в небі з’явився пташиний ключ. То були качки, які своїми крильми розвіяли напис на піску. Майже всі літери стерлись, залишились тільки: «Б», «У», «Г». Втомлені далеким перельотом, птахи не могли відірватись від надзвичайно смачної води. Вони пили й пили та перешіптувались про те, що нікуди не полетять звідси. Почули ці розмови янголи та втішились: свою місію вони виконали і можуть повертатись на небеса. А річку вирішили назвати Бугом.
Заклекотіло, завирувало пташине життя на берегах Бугу. Качки вили гнізда, висиджували пташенят, ласували солодкими травами та річковою рибою.
Глянув Бог із небес на цей край і окреслив територію для поселення у вигляді птаха.
Одного разу прийшли на берег мальовничого Бугу двоє молодих закоханих. Втекли вони від чужинців-загарбників, які знищили їхнє житло і родину. Зробивши кілька ковтків води, зрозуміли, що мають залишитися жити саме тут, серед цієї незвичайної краси, серед сотень качок, які вітали нових сусідів подарунками: кожен птах дарував із себе пір’їнку для тепла і перини. Молодята подякували щедрим господарям цього краю і одразу ж дали назву поселенню – Качучинка.
Так на березі Бугу з’явилась перша сім’я. Їм було так добре в Качучинці, так спокійно й весело, що вони хотіли цим почуттям поділитися з іншими людьми. Качкам до лапок прив’язали висушені очеретинки, на яких вишкрябали запрошення всім бажаючим завітати до них у гості. Вісточка швидко розлетілась по світу. З різних країв до Качучинки почали сходитись люди зі своєю худобою, ужитками, з різними зернами, насінням, саджанцями. Завирувало й загуло життя над Бугом-рікою. Люди пили чарівну воду, працювали і веселились. Кожен хотів посадити дерево, щоб прикрасити свій край. Дерев і кущів набралося дуже багато, як у хащах. І люди почали розчищати свою територію від них. Роботи було стільки, що потрібна була допомога. І вона прийшла аж зі Сходу. Чутки про райське містечко донеслися до євреїв, і вони забажали масово поселитись саме тут, на схилах Бугу. Люди з радості назвали спільне з євреями село – Хащувате.
