Неподалік дороги, по якій вели в’язнів, жив старець Захар. Ніхто не пам’ятав, якого він роду-племені, скільки йому років. Старожили стверджують, що замолоду дід був добрим козаком, міцним, мов дуб, підкову розгинав руками. А ще за допомогою лози визначав він місця, де треба копати колодязі, щоб вода була джерельною і смачною.
Викопав Захар колодязь й біля своєї садиби. Люди з усієї вулиці, навіть із далеких кутків, ходила брати воду з цього колодязя. Говорили, що мала вона цілющі властивості: якщо промити нею рани, вони швидше заживають. Були дні, коли воду рано-вранці брали каліки, обмивалися нею і ставали здоровими.
Усіх односельців, незалежно від віку, дід Захар ласкаво називав «дітки», «мої Захарки», закликав до єдності, намагався виховувати у людей почуття єдиної родини.
Слава про відомого умільця линула по навколишніх селах. Тому у 1919 році жителі одноголосно погодилися перейменувати село Фурманово на Захарівку.
Записано від Рижай Федори Іванівни, 1916 року народження,
с. Захарівка Світловодського (Новогеоргіївського) району
Кіровоградської області
